Автор статті:

Захар Стецик

Постановка проблеми: З початку 90-х рр. ХХ ст. у всьому світі спостерігається процес змін у політичних системах і активізація суспільних трансформацій у країнах різного рівня розвитку. В умовах трансформації суспільства виникають різні, часто непередбачувані явища – від конфронтації до глобальних зрушень у характері функціонування партійних систем, у зв’язку з чим значно зростає вплив на суспільство партійної системи як консолідуючої структури. В Україні ж, попри процес утворення окремих партій, відбувалося створення системи багатопартійності, яка є невід’ємним елементом демократичної політичної системи.

Аналіз публікацій: В даній роботі було використано доробки наступних науковців: Ю. Шведа, М. Рагозін, І. Сімгномів.

Актуальність: Тема розвитку партійної системи в Україні особливо актуальна на сучасному етапі трансформаційних перетворень у нашій країні, адже відомо, що становлення багатопартійної системи, розміщення партій та різні конфігурації їх об’єднань на політичному ландшафті країни, будучи одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів, існують лише в демократичних країнах з належним правовим регулюванням та наявністю розвиненого громадянського суспільства. На жаль, Україна поки що, лише прагне до подібного правового регулювання і розвиненого громадянського суспільства, тому що тут немає ще багатопартійної системи у справжньому розумінні цієї дефініції. Але розбудова незалежної України як демократичної і правової держави своєрідно втілюється й у становленні та розвитку політичного плюралізму та багатопартійності. Все це надає особливої актуальності зазначеній проблемі та зумовлює необхідність дослідження особливостей формування та трансформації партійної системи України.

Мета роботи. З’ясування динаміки української партійної системи, яка зумовлена впливом на неї законодавства (у першу чергу – виборчого). Для цього будуть застосовані загальноприйняті в сучасній літературі кількісні методи.

Предмет. Дослідження особливостей трансформаційних процесів у партійній системі України на рубежі 20-21ст.

Поширеною є думка, що партії – це ключовий, але не єдиний елемент партійної системи. Партійна система не є простою сумою партій, людей і форм активності. Це суперництво між даними партіями у межах конкретного політичного режиму, який надає політичним партіям унікальне значення. Дослідники підкреслюють властивий партійним системам комплексний характер, наявність внутрішніх і зовнішніх зв’язків, що їх скріплюють: Партійна система – це система взаємних дій, які є результатом суперництва між партіями. Вона спирається на взаємні залежності партій; на те, що кожна партія є функцією (у математичному сенсі) інших партій і реагує (у дусі суперництва або іншим чином) на поведінку усіх інших партій [2].

Такий підхід дозволяє аналізувати партійну систему як у внутрішньому вимірі (формування правил гри, яких дотримуються партії у своїх стосунках, становлення партійних структур тощо), так і зовнішньому – у динаміці змін партійної системи, що детермінується зовнішніми факторами (наприклад, змінами виборчого законодавства або законодавства про партії, еволюцією уподобань виборців) та характером політичних арен, на яких відбувається взаємодія партій.

У політологічній літературі також розроблено інструменти кількісного аналізу партійної системи[6].

Загальну характеристику партійної системі в часі ми вже розглянули. Інституційний підхід передбачає аналіз трансформації партійної системи через призму трансформації її елементів. Для цього використовують такі показники:

1. Індекс ефективної кількості партій;
2. Індекс агрегації;
3. Індекс фракційності;
4. Комплексний індекс урядової істотності[3].

Даючи відповідь на питання про місце і роль партій в рамках конкретної партійної системи, М. Лаксо та Р. Тадерега вивели  індекс ефективної кількості партій

Обидва автори беруть під увагу відносний розмір конкретної політичної партії, який виражається у пропорції місць, які посідає партія в парламенті, чи голосів, здобутих нею на парламентських виборах[5].

Послугуємося кількома прикладами визначення індексу ефективної кількості партій  на парламентському рівні. У двопартійній системі виступає дві партії. Якщо прийняти, що обидві партії займають по 50% місць у парламенті, то ефективна кількість партій  рівна 2.0. Якщо одна з партій  здобула 70%, а друга 30% місць, то індекс  становитиме 1.7. Означає це, що одна з партій опанувала арену парламентської боротьби, а тому систему важко назвати двопартійною. У блонделівській категорії “два-і-пів” партійної системи (пропорція місць 45:40:15) величина індексу рівна 2.6. Якщо три партії, які посідають близький процент місць індекс рівний – 3. Якщо ж одна з партій втратить частину мандатів, чи буде трохи слабшою від двох інших – то ефективна кількість партій буде десь між 2.0 та 3.0 (залежить це від сили третьої партії). Якщо політична (парламентська) сила партії є дуже близькою, то ефективна кількість партій буде рівна кількості партій у парламенті. Коли з’являється диспропорція в силі політичної партії, то величина індексу буде нищою, ніж фактична кількість партій. У багатопартійній системі з домінуючою партією (наприклад співвідношення місць (45:20:15:10:10) ефективна кількість партій становить – 3.5, а у випадку відсутності домінуючої партії (наприклад пропорція місць (25:25:25:15:10), величина індексу становить  4.5.

Індекс ефективної кількості партій вказує на роль і місце партій у конкретній партійній системі. Він обчислюється за формулою:

Авторські права належать автору статті на naub.org.ua

де р_і – відсоток парламентських місць і-ї партії, n – кількість партій у парламенті. Межі величини індексу є від 0 до 10..

Отже, для партійної системи 2006 року маємо наступне,

Співвідношення місць у Верховній Раді України було: 41:29:18:7:5.

Даний результат свідчить про те, що на той час в Україні спостерігалася багатопартійна система з домінуючою партією. Якби не було домінуючої партії, величина індексу становила б «5» [1].

Якщо брати до уваги сьогоднішній стан, із співвідношенням місць у парламенті: 39:35:16:6:4,  то індекс буде наступним,

Отже, можна сказати, що роль партій у Парламенті з 2006 року суттєво не змінилась. Залишилась приблизно на одному рівні.

Оцінку стану наймогутнішої партії в Парламенті по відношенню до інших партій, представлених у ньому, дає так званий індекс агрегації, запропонований Л. Маєром. Визначення даного індексу засноване на співвідношенні двох критеріїв.

ü                    Перший – визначає кількість парламентських партій у визначеному часі;

ü                    Другий – спирається на визначенні приблизної сили найбільшої парламентської партії [5].

Індекс агрегації Л. Маєра можна представити математичною формулою наступним чином:

де А – індекс агрегації, S- процент парламентських місць, які контролюються найбільшою партією, N – кількість партій, представлених у парламенті. Межі індексу лежать у проміжку від 0 до 10.

У відповідності із думкою Л.Маєра вища величина індексу агрегації означає більш концентрований вимір партійної системи, що в цілому сприяє стабілізації системи коаліційних домовленостей. В результаті сформовані уряди характеризуються значним ступенем тривалості. Виходить це з того факту, що в рамках такої партійної системи функціонує сильне угрупування, котре здатне домінувати в рамках конкурентних відносин між партіями і в результаті або формує однопартійні уряди (більшості чи меншості) або диктує іншим партнерам умови, на котрих буде він створений (т.зв. ініціативні партії). Індекс Л.Маєра вказує на різницю між рівнем урядової концентрації та концентрації опозиції. Якщо остання сфрагментаризована, то має вона сумнівні шанси представлення альтернативної коаліційної формули, що загалом збільшує правдоподібність існування попереднього кабінету, який постав як результат домінування найбільшої партії (чи однопартійного кабінету) [3].

Найвища величина індексу є у країнах, де домінують біполярні політичні системи. У Великобританії, Австрії, Греції, Німеччині, Португалії та Ірландії досить часто створюються уряди однопартійні або коаліційні, але, які спираються на домінування найбільшої політичної партії (ініціативної партії). У всіх цих державах індекс агрегації перевищив величину 10.00 (середня за час 1945-1994). Порівнюючи однак згадані два періоди тільки в Греції та Німеччині, очевидною є тенденція росту індексу порівняно з іншими державами континентальної Європи. На іншому протилежному березі знаходиться Швейцарія, Фінляндія, Італія, Нідерланди, Бельгія та Данія. У всіх цих державах середня величина індексу є меншою від 5.00. За винятком Нідерландів, в інших державах рекордно низький його ступінь залишився зареєстрованим в 1980-1994 роках. У цих державах маємо справу із значним ступенем фракційності партійних систем і багатопартійною системою коаліційних переговорів, чому зрештою сприяє факт існування відносно малих політичних партій. Дані уряди є менш стабільними, а процес їх формування залишається значно тривалішим і вимагає застосування багатьох норм дискусійного характеру [6].

Виходячи із ситуації в 2006 році, для Партії Регіонів, яка має найбільшу кількість мандатів у Парламенті, індекс буде таким:

Така величина свідчить про більш концентрований вимір партійної системи, що в цілому сприяє стабілізації системи коаліційних домовленостей. У результаті сформований уряд характеризується значним ступенем тривалості. Якщо здійснити аналіз даного індексу в порівнянні з минулими роками (1998-2002рр.), де його величина коливалась близько 3, 75, з 2006 роком, то можна побачити значне збільшення величини індексу, що свідчить про тенденцію до збільшення стабільності системи коаліційних домовленостей, появи сильного угрупування, яке здатне великою мірою впливати на політичні процеси [1].

Що ж  ми маємо сьогодні,

Бачимо що індекс зменшився на 0,5. Це свідчить про те що зараз Партія Регіонів втратила частину своїх позицій (зменшилась кількість мандатів). Проте це зменшення є не досить суттєвим, і можна спостерігати, що стабільність системи продовжує більш-менш триматися на одному рівні.

Д. Рає намагається визначити індикатори, за допомогою яких можна описати стан партійної системи, і які він інтегрує за допомогою узагальнюючої формули рівня фракційності політичної системи.

Перший – це показник кількості партій, які приймають участь у виборчому змаганні (парламентській конкуренції). Окремо даний індикатор не говорить нам ніщо про відносну силу політичних партій і тому з його допомогою можемо мати єдиний дуже загальний образ партійної системи.

Другий – це показник кількості голосів, отриманих на парламентських виборах найбільшою партією. Припустимо, що існують три партійні системи, а найбільша партія в кожній із них здобуває відповідно S1 – 90% голосів, S2 – 45%, S3 – 34%. Показує це нам, що перша система є прикладом абсолютного домінування однієї партії, у той час як наступні дві вказують на існування багатопартійності. Однак зазначені дані не говорять нічого нам про політичну позицію партій у рамках вказаних систем.

Третій – це показник кількості голосів, отриманих двома найбільшими партіями (т.зв. показник двопартійності). Припустимо, що існує три партійні системи, а дві найбільші партії здобувають разом у першому випадку S1 – 99% голосів (партія А+В), у другому – S2 – 85%, а в третьому – S3 – 68%. Таким чином можемо оцінити якою мірою партійні системи наближаються до системи двопартійної конкуренції. Д. Рає вважає, що з цією моделлю конкуренції маємо справу тоді, коли найбільші партії здобувають разом більше ніж 75% голосів виборців, але менше ніж 90% (75% < S < 90%) [6].

Індекс фракційності Д. Рає заснований на оцінці правдоподібності, що з двох випадково підібраних виборців у конкретних виборах обидва будуть голосувати за дві різні політичні партії або двоє парламентарів належать до різних партій. Шанси, що тих двоє виборців виберуть ті самі партії (чи двох парламентарів, які належать до різних партій) залишається обрахувати за наступною формулою:

де n – кількість партій, p_i – відсоток виборчих голосів чи мандатів, отриманих партією і.

Даний індекс показує можливість існування партійних систем від досконалої однопартійної системи, у котрій одна партія здобуває усі голоси F=0,0 до системи достатньо функціоналізованої, у котрій кожен виборець голосує за свою власну партію F=1,0.   У 2006 році спостерігається наступна ситуація:

Можемо зробити висновок, що українська партійна система є багатопартійною, домінує багатополярна система коаліційних торгів, що впливає на тривалість діяльності урядів. У порівнянні з 2002 роком, коли величина індексу становила 0,8, ми спостерігаємо її зменшення, що свідчить про підвищення потенційної тривалості діяльності урядів та зменшення фракційності парламенту [1].

Зараз даний індекс становить 0, 7. Тобто ситуація не змінилась у порівнянні з 2006 роком.

Узагальненим показником впливу партії на діяльність уряду випливає індекс урядової істотності. Він є комплексним індексом, який об’єднує два елементи – кількісний та якісний. Тому індекс є сумою урядової участі та урядової відповідальності.

Індекс урядової участі визначається як співвідношення між двома критеріями: кількістю кабінетів, сформованих у зазначений період та суми участі в них конкретної політичної партії. Це можна подати наступним чином:

I_pi= P/G, де І_рі – індекс урядової участі партії, Р – величина, яка показує, у скількох урядах брала участь партія, G – кількість сформованих урядів. Величина індексу коливається від 0 до 1 (якщо партія брала участь у всіх урядах). За його допомогою можна визначити реальний рівень істотності сучасних партій. Недоліком даного індексу є те, що він не дає можливості оцінити партнерів, які беруть участь у формуванні урядів.

Індекс урядової відповідальності дозволяє певною мірою ліквідувати недосконалість попереднього індексу, застосовуючи до аналізу реального ступеня істотності якісної характеристики.

I_oi = L/G, де,  I_oi – індекс урядової відповідальності, L – кількість урядів, у котрих прем’єр-міністром був учасник партії, G – кількість функціональних урядів.

Маємо, I_оi 4/8 = 0,5. Дана величина свідчить про достатньо великий рівень урядової відповідальності Партії регіонів, яка отримала найбільшу кількість мандатів у Верховну Раду України. Зараз даний індекс дорівнює 0,4.

Висновки:

Україна входить у завершальну стадію процесу структуризації політичної системи шляхом укрупнення партій і становлення двох-трьох полярної партійної системи, у якій закріплюється домінування мегапартій і ФПГ, що стоять за ними [4].

Вищезазначена тенденція несе у собі як позитивні, так і негативні моменти. Невелика кількість акторів може посприяти більшій стабільності і передбачуваності політичного режиму. Позитивом, перш за все, може стати більша стійкість і збалансованість системи, що складається, яка на політичному рівні оформить баланс інтересів основних фінансово-промислових груп.

З іншого боку, політична практика свідчить, що кількість партійних блоків і партій зменшується за політичною та економічною стабільністю, оскільки останні, концентруючи політичні сили, не вимагають наявності великої кількості партій та блоків.

Ключові слова: Партійна система, система коаліційних торгів, збалансованість системи, багатопартійна система, фінансово-промислові групи, структуризація політичної системи, індекс агрегації, індекс ефективної кількості партій.

Список використаних джерел:

1. Зиль О. Визначення конфігурації партійної системи України на основі аналізу її елементів / О. Зиль // Студентські наукові записки. – Острог: Видавництво Національного університету “Острозька академія”. – Вип.1. – 2007.
2. Політичні партії Моріса Дюверже: дещо про шляхи “управління народною елітою, що вийшла з самого народу [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.europexxi.kiev.ua/upload/old/ukrainian/analitika/01/004.html
3. Рагозін М. Розвиток партійної системи України: кількісний аналіз / М. Рагозін. -  Наукові записки Том №21.

4.        Сімгномів І. В Україні формується партійна система обмеженого плюралізму: [Електронний ресурс] / І. Сім гномів. – Режим доступу:  http://www.vgolos.com.ua/politic/763.html

1. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем  / Ю. Шведа. – Львів: ЦПД. – 2002.
2. Шведа Ю. Стан розвитку теорії політичних партій та партійних систем в Україні / Ю. Шведа // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. – 2003. Вип.. 5.

Інші записи:

Захар Стецик Факультету політико-інформаційного менеджменту